За якусь хвилинку прийшла туди Манка з Ціпісеком. Хотіла попросити для нього у Волшовечека жменьку черепашок погратися. Але побалакати як слід так і не змогла, бо водяник ходив навколо обрізаної верби і бідкався.

— Що ж це буде! Я поколю собі спину, коли сяду тут!

Манка розгладила собі фартух на боках і сказала:

— Якщо я тебе тільки жалітиму, верба від того назад не виросте. Краще я пошлю зараз Ціпісека по Румцайса.

Ціпісек був уже за греблею, коли водяник пригадав:

— Постривай, ось я насиплю тобі в кишені піску. Як будеш у Корби в майстерні, розкидай йому пісок по долівці. Це плата від мене. А от що із війтом робити, цього я вже не знаю. Хай тут Румцайс допоможе.

Ціпісек розшукав батька і все йому розповів. Румцайс обережно посадив Ціпісека на плече, щоб у нього не висипався пісок із кишень, переступив з п'ят на пальці, і вони враз опинилися під вікном Корбиної майстерні.

Корба сидів на ослінчику і плів кошик. Між пальцями в нього миготіли й звивалися червоні лозинки.

Румцайс зачекав, поки Корба обкрутить дужку кошика розщепленим уздовж прутиком і вийде з готовою роботою до війта. Потім промовив:

— Тепер настав наш час.

Завів він Ціпісека до майстерні і сказав:

— Розкидай пісок: жменю сюди, жменю туди.

Тільки-но пісок торкнувся долівки, вилупилася з кожної піщинки жабка. Роїлося їх там, як комашні, не було від них куди ногою ступити, і кумкали вони на всі голоси, як заведені.

— Ну, Корба дістав, що заробив, — усміхнувся собі в бороду Румцайс. — Дістав своє дрібною монетою. А війт і його жінка дістануть своє крупнішою.

Настав вечір, і Румцайс з Ціпісеком на плечі зупинилися під вікнами війтового будинку.

— Приплющи, Ціпісеку, очі!

І вони почали вдвох дивитися.

За вікном у світлиці сиділи при трьох свічках війт Крейцар та його жінка. Війтиха крутила у руках червоний кошик, притупувала червоними підборами і милувалася:

— Із кошичком усе вийшло, як у казці!

— За моїм молодецьким повелінням кошикареві Корбі, — кивнув головою війт.

— Ох і кошичок, ну, як намальований! — вигукнула війтиха.

А війт знову:

— Це за моїм молодецьким повелінням!

Війтиха поклала кошик у куток і сказала, що тепер, мовляв, у неї буде хороший настрій і їм буде добре. Та посиділи вони спокійно тільки якусь хвилинку. Раптом війтиха смикнула ногами.

— Ой, чогось мені морозить п'яти!

Глянули — в хаті води по щиколотки! І вона прибувала далі.

— Ой, лишенько! — сполошився війт. — Та з того кошика вода ллється!

А води прибувало більше й більше.

Коли у війта намокли кишені, а у війтихи фартух, мусили обидва вилізти на вулицю через вікно.

Там стояв Румцайс.

— Нічого не поробиш, це така верба, що з неї вода сама ллється, — промовив він. — Особливо коли над тою вербою водяник сльози пролив.

Простяг Румцайс руку у вікно, дістав кошик, і вода перестала бігти. Ціпісек свиснув по-розбійницькому, і від майстерні кошикаря Корби прискакали жабки. Румцайс набрав їх повний кошик, а решту Ціпісек повів за собою, наче довжелезний зелений хвіст.

Коли дійшли до озера, пострибали жабки у воду, а Румцайс розплів червоний кошик лозинка за лозинкою. Лозинки повстромляв кружком на греблі. Сім років буде тепер Волшовечек господарювати у вінку з молодих вербичок. А стара верба відросте вже в наступному році.

18. Як Румцайс підпирав греблю

Одного разу пішла Манка з Ціпісеком до Їчина, щоб хлопець вчився ходити і по бруківці, а не тільки лісом. З греблі князівського ставу на неї хтось махав рукою. Це був сторож; він гукав:

— Наш князь дістав листа від пана імператора. І той пише, що приїде в Ржаголецький ліс по рибу. Перекажи це Румцайсові.

— І ото панові імператору треба до нашого лісового озера? — не повірила Манка.

— Авжеж треба, — тупнув ногою ставовий, немов трамбуючи греблю. — Бо у Волшовечека чисто, а в князівському ставку по верху сама слинота плаває, а по низу — самі водорості.

Коли Манка розповіла про це вдома, вирушив Румцайс до князя. Погукав його у замкове вікно і каже:

— А що це собі пан імператор вигадав? Адже о цій порі грає риба весілля.

— Це його імператорська воля, — відповів князь. — І люди, і риба повинні їй коритися.

— А раки? Раки теж повинні їй коритися? — вигукнув Румцайс. — Ну, це ми ще побачимо!

Та князя вже не було у вікні.

Румцайс повернувся до Ржаголецького лісу, але не в печеру, а до потоку. Опустив руки у воду і збурив її вгору по течії аж до лісового озера. Вмить на зворотній хвилі примчав водяник Волшовечек.

— Спершу трохи підсохни, — мовив Румцайс, бо знав, що підсохлий водяник не такий злий. — А тепер послухай. Пан імператор їде сюди по рибу.

Волшовечек крутонувся, наче в'юн:

— Я не дозволю, щоб будь-хто зіпсував рибам весілля! Хоч би й сам імператор! — затупотів він ніжками. — Не дозволю!

— Якщо я тобі знадоблюся, перекажи через рибку, — сказав Румцайс і пішов до печери.

— Я сам подбаю про своє озеро! — гукнув йому вслід Волшовечек і відплив на плесо, щоб там спокійно розміркувати, що й до чого.

На третій день три години підряд сунула валка по імператорській дорозі. Попереду форейтори на баских конях, за ними — імператорська карета у вигляді човна, щоб було видно: його імператорська величність їде по рибу. Далі везли неводи й підсаки, верші й хватки, різні вудки з волосінню, плетеною і з кінського хвоста, і з шовкової нитки. На всьому стояв імператорський герб, щоб риба це бачила і була слухняна.

Перед замком у Їчині валка спинилася. Сторожа засурмила в сурми, і з дверей викотився червоний килимок.

— Гальт! — суворо промовив імператор, бо подумав, як би в тому килимку не було чогось проти його імператорської величності.

Князь і княгиня вийшли із замку і ступали тільки по бруківці, а не по килиму. Князь хотів привітатися по-французьки, але щось у нього всередині заскочило, і він лише повторював:

— Вотр, вотр, вотр… [27]

— Повотркайте ще трохи, князю, а тоді й мені скажете, — мовив імператор і показав позад себе: — Отамечки обоє сідайте. Та й гайда прямцем до озера.

І помчали вони, як вітер. Майорів на вітрі зелений княгинин кринолін, а у князя тричі зривало з голови перуку.

На озері тим часом було спокійно. Волшовечек сидів на глибині біля затички і, коли риби парами пропливали повз нього, говорив їм:

— Целеброовумтуум!

Це така водяницька приказка для риб'ячих весіль.

Але тут наче вітром принесло високе панство. Карета з імператором трохи не влетіла в озеро. Конюхи і форейтори скакали довкола, як крупа на камені.

Із карети вискочили спершу князь із княгинею. За ними виліз і сам імператор. А далі понесли неводи, підсаки, верші, хватки й вудки. Імператор наказав засурмити в морську мушлю, що він починає ловити рибу в озері, і підступився до рибальського начиння.

Невода він швидко кинув, бо тягти його сам не подужав; з вершею або хваткою треба було лізти у воду; а коли взявся за сачок, накапало йому за вуха.

Князь і княгиня метушилися навколо імператора, але за що хапались, те відразу мусили й облишити. Бо імператор весь час говорив:

— Я сам!

Словом, закинули вони разом аж тридцять вудок в озеро. А імператор ходив від вудки до вудки і смикав за кожну.

Волшовечекові гидко було дивитися, як ці троє псують рибам весілля. Взяв він трьох чорних раків і послав їх у дорогу, наказавши:

— Найбільший — на пана імператора, середульший — на князя, а менший — на княгиню.

Полізли раки, а Волшовечек сидить на дні й прислухається.

Раки попрацювали на совість і на славу.

— Фі!

Це скрикнула княгиня.

— Прокляття!