Лікар промовив:

— Я не такий мудрий, щоб радити ліки, не знаючи проти чого.

Зібрав він свої молоточки та трубочки і пішов із замку.

Аж на сімнадцятий день княгиня звірилася панові князю:

— Мон шер, мені кортить подивитися, який зблизька Місяць.

Але як зарадити цій справі, ніхто не знав. Княгиня так страждала і худла з кожним днем, що три швачки з ранку до вечора перешивали їй сукні.

Панові князю кістлява княгиня була не до вподоби, і тому він закричав з вікна на ринковий майдан:

— Чого це я маю страждати за всіх? Коли не буде так, як бажає княгиня, стане по-моєму! І ви ще побачите, як воно буде!

Ніхто не знав, що надумав князь, і люди в Їчині стурбувалися. Війт одразу ж звелів покликати годинникаря Семерада і наказав йому:

— Змайструєш таку машину, щоб донесла княгиню до Місяця і показала його зблизька.

— Такої машини чи то з маятником чи без маятника я б не зміг зробити навіть за сім золотих дукатів, — сказав Семерад по щирості.

Княгиня нездужала й далі, і пан князь гнівався, аж у нього кучері трусилися на перуці.

Через три дні стало відомо: їчинський помічник учителя і знавець фізичних матерій Вочічко дещо може сказати про це. Його відразу покликали в палац.

— Так воно і так, — сказав Вочічко. — Як висадити княгиню до Місяця, того я не знаю. Тож і нема потреби вивчати, як спустити княгиню вниз.

Пан князь не погодився, що в цьому криється велика мудрість, і розлютився так, що аж нитки на перуці в нього почали тріскатися. Княгиня ж лягла у ліжко і сказала:

— Прикрийте мене периною.

А коли покоївки прикрили її, додала:

— Тепер я спатиму, аж поки ви щось надумаєте!

І заснула.

Пан князь заявив, що йому це вже набридло. Якщо, мовляв, не знайдеться нікого, хто міг би висадити княгиню до Місяця, він, князь, продасть місто Їчин з усім, що в ньому є, його величності імператорові. І тоді місто матиме німецький магістрат, і що скаже який-небудь писар, так воно й буде, бо нікого за п'ятсот австріяцьких миль із Відня сюди не докличешся. А написати листа його величності і прикласти свою печатку він може хоч зараз.

Коли поштова сойка переказала це Румцайсові, той спершу тільки похитав головою:

— І отакий гармидер із-за княгининих забаганок? — Але потім замислився і сказав Манці: — Проте тягти на своєму хребті імператора було б їчинянам ще гірше, ніж князя. Гайда, Манко, скажи їм, що я княгиню висаджу.

Зачекав Румцайс із тиждень, поки стане повний місяць, і подався в Їчин.

Того вечора в Їчин зійшлося стільки люду, що Манка з Ціпісеком далі околиці так і не пробились. А Румцайса пропустили аж на ринок.

Там княгиня вже приготувалась дивитися на Місяць. Убрана вона була в срібну сукню, а в руці тримала кругле люстерко, щоб Місяцю було приємно.

Пан князь хотів був звеліти, щоб для більшої слави вдарили в барабани й заграли сурми, але Румцайс сказав:

— Не треба. Хай усе буде, як і завжди.

Підклав під княгиню долоню і великою румцайсівською силою висадив її на вершечок надбрамної башти.

Княгиня закричала униз:

— Оля-ля, звідси до Місяця набагато ближче, але я воліла б іще трішки!

— Та вже годі! — гукнув Румцайс. — Там у вас, пані княгине, не буде підлоги під ногами!

Але княгиня підскочила, вітер підхопив її кринолін і підніс її ще вище до Місяця. Спершу вона весело кричала по-французьки:

— Анкруаябль, маніфік, еклятан! [35]

Та коли княгиня оглянула Місяць зблизька, їй захотілося спуститись униз. Тільки як?

— Туди вже я не дістану, — сказав Румцайс. — Як княгиня забажала, так воно і сталося.

Княгиня висіла під самим небом, а їчинці сміялися, дивлячись на неї.

А пан князь турбувався, що княгиня може впустити з ноги черевичок з золотим каблуком, і хтось украде його.

Сама княгиня весь час хукала собі на руки, бо там, нагорі, було холодно. Нарешті вона вигукнула:

— Хутчіш!

Це щоб їй допомогли спуститися.

— Ну що ж, доведеться прислати сюди одного чоловіка. Він так само високий, як наша княгиня вередлива, — сказав Румцайс, пішов на військовий плац і звелів велетню Цумштайнові встати.

Цумштайнові не треба було навіть підкладати камінець під п'яти. Потягнувся він, зняв княгиню з неба і поставив на ринковий майдан.

34. Як Румцайс змусив попрацювати велетня Цумштайна вдруге

Якось їчинський князь почув, що у його величності імператора в саду є яблуня, біля якої з кожного боку стоїть гренадер із зарядженою гвинтівкою. Ту яблуню доглядає сам імператор. Восени він обкопує її золотою лопаткою, а весною бере білі рукавички і сам махає бджолам, щоб сідали на квіти. Коли достигає перше яблуко, імператор наказує вистрелити з гармати і тільки потім з'їдає його.

— Таку яблуню і я хотів би мати, — заздро зітхнув їчинський князь, аж його атласний каптан взявся брижами на плечах.

Почула це княгиня, покликала лакея Фріцека і звеліла йому:

— Поїдеш у Відень і принесеш зернятко з яблуні його імператорської величності. Більше нічого в мене не питай, а вправляйся сам.

Фріцек приїхав до Відня, але й гадки не мав, як узятися до діла. Став він проти палацу і так стояв три дні. На четвертий день відчинилося в палаці вікно. До вікна підійшов імператор: він гриз яблуко. Фріцек показав йому язика. Його імператорська величність розгнівався, затупав ногами і пошпурив яблучним качаном у Фріцека. А той вхопив качан, загорнув у шовкову хусточку і мерщій поїхав назад до Їчина.

В Їчині вже чекала княгиня із садівником. Садівник вибрав із качана зернятко, і княгиня віднесла його на срібній тарілці панові князю.

— Мон шер, я несу вам імператорське зернятко!

Князь аж гикнув з радощів, що й у нього буде така яблуня, як у імператора. Ту ж мить звелів подати собі срібну лопату, власноруч викопав у саду ямку і посадив туди зернятко.

Потім слуги принесли стілець, пан князь сів і оголосив, що чекатиме, аж поки дерево виросте і на ньому достигне перше яблуко.

— Зброяреві Галіржу накажіть, хай віділлє гармату, щоб було з чого дати салют, коли яблуко почервоніє. А мені швидше принесіть ножа.

Віддавши ці накази, князь сів поряд із княгинею над загорненою ямкою і став чекати.

Але рослини ростуть не за панською волею, а за своєю. Увечері впала роса, і пана князя та княгиню обвіяло холодом. Князь устав із стільця і сказав:

— Треба знайти когось, хто б наказав цій яблуні рости швидше.

А в ту пору Румцайс саме був у велетня Цумштайна — перевіряв, чи той чесно лежить на військовому плацу, чи не крутиться там.

Повертаючись додому, зустрів Румцайс дивного чоловіка. Шапка в нього була плисковата, як млинець, і на шворці, а куртка розшита сріблом.

— Ти надто химерний птах для нашої гіллячки, — мовив Румцайс. — Хто ж ти такий будеш?

Незнайомець клацнув пальцями, і в повітрі посипалися іскри й злегка загримів грім.

— Я дон Міракль, чарівник, — сказав він.

— А що ти тут робитимеш? — питає далі Румцайс.

— Хто що накаже, — відповів дон Міракль, похапав усі іскри в жменю і сховав їх разом із громом у кишеню.

— Хотів би я перевернути тобі задом наперед дорогу під ногами, — сказав Румцайс. — Та нехай, побачимо, що далі буде.

Дон Міракль ще не проковтнув першого шматка в корчмі «Місто Гамбург», а баби-плітухи вже донесли княгині, що до Їчина прийшов чоловік, який може зробити що завгодно. Княгиня наказала через Фріцека, щоб дон Міракль негайно з'явився до замку. За хвилину той постав перед очі пана князя.

— Тут закопане зернятко, — промовив пан князь, показавши на ямку.

Але дон Міракль відповів:

— Вже ні!

Він нишком ворухнув мізинцем, і з ямки вмить виткнувся зелений паросток.